Одним з важливих питань у діяльності правників сьогодення є захист цивільних прав осіб, зокрема, захист права власності.
Можна впевнено стверджувати, що виконання зобов’язання є складовим елементом забезпечення права власності.
Зобов’язання передусім є цивільними правовідносинами. Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Найпоширенішим є грошове зобов’язання, яке передбачає обов’язок боржника повернути (сплатити) кредитору певну грошову суму в обумовлений строк.
Статтею 546 Цивільного кодексу України визначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання.
Останнім часом, виникають непоодинокі випадки, коли особа-кредитор намагається отримати задоволення власних кредиторських вимог за борговим зобов’язанням фізичної особи – боржника, за рахунок майна юридичної особи, учасником (засновником) якої є боржник.
З цією метою до суду подається відповідний позов.
Нагадаємо, що згідно з приписами частини третьої статті 96 Цивільного кодексу України, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
В той же час, згідно з частиною першою статті 149 Цивільного кодексу України, стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника у статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення.
Розглядаючи справи такої категорії, українські суди сформували наступну практику.
Частка у статутному капіталі товариства, і частка в майні товариства, на що допускає стягнення стаття 149 Цивільного кодексу України – це взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Законодавець визначає специфіку стягнення згідно із статтею 149 Цивільного кодексу України, яка полягає у тому, що об’єктом стягнення є не частка учасника у статутному капіталі, а частка в майні товариства, пропорційна розміру частки у статутному капіталі. При цьому, в результаті звернення стягнення на частку в майні товариства у товариства не з’являється новий учасник, а лише зменшується його майнова маса на виділену частку учасника-боржника. У спосіб, передбачений статтею 149 Цивільного кодексу України, особи звертають стягнення лише на майнові права учасника-боржника і аж ніяк не корпоративні права даного учасника.
Таким чином, позивач, заявляючи вимоги до особи, яка є власником вкладу до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю ототожнює поняття “вклад учасника товариства в його статутний капітал” і “частка майна, що відповідає частці учасника в статутному капіталі товариства”, при цьому, способи захисту права кредитора відповідно до статті 149 Цивільного кодексу України не містять такого способу, як вимога про стягнення боргу за рахунок частки учасника у статутному вкладі товариства, оскільки даною нормою встановлено виключно можливість такого стягнення за рахунок майна товариства, пропорційно вартості частці учасника-боржника в статутному капіталі.
Відтак, вірним є висновок про те, що заявляючи позов на підставі статті 149 Цивільного кодексу України про стягнення з особи – учасника Товариства з обмеженою відповідальністю суми зобов’язання за рахунок її частки в статутному капіталі товариства, позивачем обрано невірний спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Такі висновки викладені Вищим господарським судом України в рішенні від 29.03.2017 у справі № 910/32218/15.
Також, задля оцінки ймовірності задоволення позовних вимог та прийняття рішення щодо доцільності звернення до суду з позовом подібного виду, заслуговує уваги і позиція Вищого господарського суду України, висловлена у постанові від 14.05.2014 у справі № 906/531/13.
У ній суд зазначив, що застосування заходів щодо задоволення вимог кредиторів, передбачених у статті 149 Цивільного кодексу України, є можливим лише за відсутності у боржника іншого належного йому майна.